Чи небезпечне співчуття?
Бути байдужим погано. Це ми добре засвоюємо ще в дитинстві: нас сварять за егоїзм, черствість і байдужість до чужих страждань. Батьки та вихователі докладають значних зусиль, щоб виробити у дитини чутливість і співпереживання. “Бідний кошеня, пташеня, квіточка…пожалій бабусю, братика…”
Але чи корисна ця якість – співчуття?
Анатомія співчуття проста: щоб співчувати, людина повинна наче “поставити себе на місце” об’єкта або суб’єкта співчуття, “стати ним”. А інакше – як же змусити себе відчути жаль з приводу того, що зараз переживає хтось інший? А ось надягнеш чужу шкіру, уявиш себе на його місці, проникнешся його болем або емоцією і все, ти готовий, ти розчинився в потоці нахлинулих на тебе відчуттів. Відчуттів не приємних, таких, від яких хочеться бігти або сховатися. І найпростішим способом втечі стає співчуття: бідний, ах, бідний, як же мені тебе і себе шкода, як же я не хочу переживати те, що відчуваєш ти, як же я не хочу взагалі мати справу з подібним болем, як же я не згоден з тим, щоб ці відчуття існували в реальності…
За співпереживанням обов’язково слідує опір тому, щоб довелося знову стикатися з цими почуттями, думками і страхами. А як уникнути? Є два способи: втекти або напасти. Нападаючі починають боротися: проти ситуацій, людей або обставин. Ті, що втікають, стають трохи “сліпими” і сильно раціоналізованими. Але і тих, і інших зазвичай чекає певна “озлобленість”, що виявляється в дратівливості і агресивності щодо людей, або створюючих ситуації, або потрапляючих у ситуації, що вимагають співчуття від оточуючих.
Ще одним шкідливим проявом співчуття є невільне наслідування об’єкту співчуття. Увага співчуваючого наче “застряє” на людині, що викликала співчуття, тому відомо, що після чийогось загибелі хтось із його родичів або близьких друзів обов’язково захворіє або стане жертвою нещасного випадку, притягне собі неприємність.
Тож як бути, якщо співчуття є загальноприйнятою нормою поведінки в людському суспільстві? Співпереживати чи не співпереживати?
А давайте переформулюємо питання: конфронтувати чи не конфронтувати? (Конфронтувати означає “стояти обличчям до обличчя з чимось, не уникаючи і не ухиляючись”). Уявіть, що ви зіткнулися з чиєюсь болем. Що буде більш життєздатним зробити: заплакати “бідний ти, бідний” або проявити активність і усунути джерело болю? Відповідь очевидна, але не проста в реалізації. Тому що для того, щоб щось зробити, потрібно проявити відповідальний підхід: визнати наявність проблемної ситуації, взяти на себе відповідальність і прийняти рішення про те, щоб мати з нею справу. А потім вже все стає простіше, як кажуть, “очі бояться – руки роблять”.
Мій висновок, можливо, здасться комусь занадто жорстким, однак він має право на існування: співчуттям ви нікому не допоможете, навіть собі. Допомагати треба дією. Або перестати робити вигляд, що вас це дійсно хвилює.
Щиро Ваша,
Людмила Богуш-Данд
