Моє життя – мої правила. Робота
У житті кожної людини немає нічого випадкового. Ми попросили Людмилу Богуш розповісти, що вплинуло на вибір її професії, як бізнес-тренера, і спеціалізації, як експерта в питаннях досягнення цілей і управління часом. У попередній статті Людмила розповідала про час, коли вона навчалася в школі, а потім в університеті. Це продовження її історії.
Після навчання я отримала розподіл за цільовим запитом. У той час правила були такі – або тебе забирає якась організація, яка оплачувала твою освіту, або тебе кудись направляють – психолога могли направити куди завгодно. Але оскільки я писала дипломну роботу на базі заводу, який випускав перші в Союзі комп’ютери, то інститут, який при ньому був, подав на мене запит і взяв на роботу. Це був Інститут периферійного обладнання, який розробляв комп’ютери і все, що їх супроводжує – монітори, клавіатури і т.п.
Коли ти займаєшся чимось, що має практичне застосування – ти будеш затребуваним. А якщо у тебе достатньо вузька спеціалізація – ти будеш вигідно виділятися на фоні інших спеціалістів. Тому зараз я не вважаю за потрібне розпорошуватися – все, що я роблю так чи інакше пов’язане з тим, як досягати цілей найбільш оптимальним шляхом.
Працювати я прийшла в лабораторію ергономіки. Ми займалися підгонкою технічних засобів під людину. Я працювала з найпершими плазмами і сенсорними клавіатурами, які в світі з’явилися. Це все було придумано в Києві. Але оскільки тоді вся ця IT індустрія була заточена під атомні електростанції, то і дослідження, які ми проводили, були заточені під їхні потреби. Тоді наші лабораторії показали, що коли оператор працює на сенсорній клавіатурі, то він допускає більше помилок, ніж коли він працює на клавішній. А коли він дивиться на плазму, то він швидко втомлюється. Адже в той час були тільки 2 варіанти екрану – з зеленими або оранжевими літерами на чорному фоні. Тому на основі отриманих даних і тому, що для атомних електростанцій це не підходило – були закриті і розробки плазми і сенсорної клавіатури.
Тоді для себе я зрозуміла, наскільки важливо бути затребуваним, не тільки людині, але і продукту. І що ідея або розробка може бути геніальною, але її легко можуть викинути просто тому, що вони не мають практичного застосування або їхній час ще не настав. Тому ідеї потрібно записати, щоб не забути, можливо, доопрацювати і знайти спосіб використовувати.
У лабораторії ергономіки я працювала до тих пір, поки не пішла в декрет у 1985 році. Це був час, коли Радянський Союз розпадався, і тому поки я ростила сина, наша лабораторія була закрита. Мене не могли звільнити і тому перевели в лабораторію технічного дизайну. Ні ергономіст, ні психолог їм був не потрібен, тому мене перекваліфікували, і я готувала патентну документацію на все те, що розроблялося. Це було цікаво, але не зовсім моє, тому як ергономіст паралельно я працювала з першими відкритими кооперативами. У період процвітання госпрозрахунку в них можна було добре заробити. Коли вперше отримала 500 рублів – не знала, що з ними робити.
Ніколи не варто зупинятися на досягнутому і просто підлаштовуватися під обставини – займіться дослідженням, вивчайте нове, шукайте можливості.
Тому коли лабораторія була закрита, я без проблем влаштувалася на роботу в управління профтехосвіти Києва. Я була там найголовнішим психологом. Спочатку мене відправили на курси підвищення кваліфікації, де я вперше зіткнулася з тим, чому власне навчали в університеті – тестування особистісні, апаратні, і т.п. І для мене стало величезним відкриттям, що я все це дуже добре знаю, і як у «піддослідного», і як у спеціаліста у мене дуже високі показники. Ніби не особливо добре навчалася, чим тільки не займалася, куди мене тільки не кидали, але коли справа дійшла до реального застосування отриманих знань – я виявилася на висоті. Я практик.
З тих пір у своїй роботі з людьми я використовую простий принцип – людина засвоює отримані знання тільки тоді, коли їх застосовує. Тому всі мої тренінги – це в першу чергу тренування. Адже до мене приходять люди, які вже багато знають, а моє завдання саме в тому, щоб навчити застосовувати їхні знання на практиці.
Але по-справжньому я зрозуміла, чому мене навчали, чим займаюся, що це таке і «з чим його їдять», коли мене запросили викладати і мені потрібно було розповісти шістнадцятирічним хлопцям у кулінарному училищі, навіщо кухарю психологія.
Ось так з часів своєї роботи в профтехосвіті я стала ставити людям питання «навіщо», а не «чому». Тому що «навіщо» – це про майбутнє, про те, як застосовувати і з якою метою, і це допомагає зрозуміти і розібратися в чому завгодно. А «чому» – це про минуле і це не найкращий спосіб покопатися в собі, і це точно не додає розуміння, скоріше все заплутує.
У профтехосвіті я працювала кілька років, допомагала школярам і нерідко дорослим розібратися, чим вони хочуть займатися, чому вчитися і куди піти працювати. Наприклад, проводила дослідження в швейному ПТУ, коли там хотіли створити ефективну систему профтехвідбору і підготовки. Тобто іншими словами, як краще підібрати людину і чому її потрібно навчати. Результати моїх досліджень стали моєю першою книгою.
Вже тоді для мене стало очевидно, що життя людини визначають його устремління, бажання і мрії. І скільки себе пам’ятаю, чим би не займалася, я завжди допомагала людям розібратися з їхніми бажаннями і поставити цілі.
Потім мені запропонували піти працювати в НДІ Психології при АН України займатися створенням психологічних служб у навчальних закладах, визначати, що вони роблять і як. Час був такий, що постійно доводилося підробляти, але не завжди було зрозуміло, наскільки «чистим» був бізнес тієї чи іншої фірми. Наприклад, був момент у моїй практиці, коли я кілька місяців набирала людей, але кого б я не відбирала – на роботу їх не брали, тому що, як потім виявилося, це була фіктивна компанія. Це було дуже неприємно усвідомлювати, що тебе використовували «в темну». І коли створювала вже свою компанію, було абсолютно природним бажання вести свій бізнес чесно.
Потім був Мединститут і викладання психології протягом 3 років. Я вчила студентів розбиратися в матеріалі і ми багато виконували різних вправ, щоб побачити, як працюють психічні процеси людини. Мені потрібно було зробити навчання захоплюючим і практичним. І студенти любили мої заняття, часто навіть приводили своїх друзів. За мою манеру викладання мене часто критикували і тільки пізніше, коли я навчалася надавати тренінги, стало очевидним, наскільки я була права і наскільки більш ефективними були мої методи роботи.
Тих, хто критикує, завжди багато. Набагато менше тих, хто підтримає і оцінить по достоїнству. Але це не привід опускати крила – це привід довіряти своїй думці і дотримуватися своїх переконань.
Паралельно роботі в медінституті я стала займатися приватною практикою і консультувати людей індивідуально – вже тоді я стала працювати тренером з досягнення цілей. І через деякий час у мене це пішло настільки добре, що це стало моїм основним видом доходу і навіть можна сказати діяльності. У медінституті була зарплата 10 доларів на місяць, її по півроку не платили, але мене це ніяк не хвилювало, тому що у мене була приватна практика, де моя робота коштувала 5 доларів на годину. І мене все влаштовувало, але потім в інституті змінився режим роботи, і мені довелося піти. Тому що спочатку у мене була 1 пара в день і весь інший час вільно, а тепер розклад був складений так, що в день по 3-4 пари і між ними величезні перерви, тобто цілий день безглуздо зайнятий і не було ніякої можливості для приватних консультацій.
Тоді мені довелося прийняти складне рішення про те, що я буду йти. Це було дуже важко, тому що в інституті була гарантована зарплата, хоч її і не платили (ось адже на які заплутані розрахунки іноді люди орієнтуються), а тут ніякої стабільності. Це було так страшно – піти на само забезпечення, що я проболіла 3 дні, коли прийняла рішення звільнитися. У підсумку я поїхала в Івано-Франківськ і на всі наявні гроші купила собі шубу, так спалила всі мости, і тепер потрібно було щось робити і якось заробляти. Я просто відмовилася від ілюзій і відрізала шлях до відступу тоді.
Читайте початок про Навчання і продовження про Бізнес
